УВАГА! Попередні лекції можна завантажити тут: https://files.dp.ua/ZULzs2Y

 

 

15 квітня - Лекція

 

Тема 3. ПЕРЕБУДОВА ВІТЧИЗНЯНОЇ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТИ НА МЕЖІ ХХ – ХХІ ст.

          

1. Особливості Болонської системи та її реалізація в українських університетах.

2. Модернізація теоретико-методологічних основ дослідження і викладання історичних курсів. Специфіка методики навчання історії у вищій школі.    

3. Організація навчального процесу та його форми.

4. Сучасні підручники, навчальні посібники, методичні розробки для університетів та їх характерні риси.

5. Історичні науково-освітні ресурси в мережі Інтернет.

 

Педагогіка вищої школи – це наука про закономірності навчання і виховання студентів. Педагогічна наука перебуває в постійному розвитку, змінюється й педагогічна практика. На кожному історичному етапі їй притаманні свої особливості. Значні зміни у розвитку вищої освіти відбулися в незалежній Україні. В процесі реформування української вищої школи дослідники виділяють кілька етапів:

І етап (1991-1995) – пошук нових моделей, створення закону України «Про освіту»;

ІІ етап (1996-2000) – формування національної доктрини освіти України, розробка стандартів освіти, в тому числі історичної;

ІІІ етап починається з 2000 р. і характеризується реалізацією нових моделей освіти, прийняттям Закону «Про вищу освіту». Третій етап пов’язаний з приєднанням України до Болонського процесу, переходом до рівневої освіти. Основою для вступників до вузів стає ЗНО.

Передісторія Болонського процесу сягає своїм корінням в 1997 р., коли Лісабонська конвенція розробила і прийняла основні положення про визнання кваліфікації для системи освіти європейських країн.

У наступному році в Парижі була підготовлена Сорбонська декларація, яку підписали Франція, Італія, Німеччина і Англія. Болонський процес розпочався у 1999 р., коли в Італії 29 міністрів освіти підписали „Болонську декларацію, що намітила шлях до єдиного освітнього простору Європи. С травня 2001 р. після підписання Празького комюніке до Болонського процесу підключилися вже 33 країни Європи. В 2003 р. В Берліні кількість держав-учасниць зросла до 40. З цього часу міністри освіти країн-учасниць раз у два роки зустрічаються у різних країнах для обговорення гострих питань у сфері освіти. Результатом їх діяльності стали: єдині рівні кваліфікації (бакалавр, магістр, доктор філософії), єдина кредитно-модульна система, зняття обмежень з мобільності студентів, визнання дипломів кожної країни в інших країнах. Болонська система впроваджена й в українських університетах, у тому числі в Одеському національному університеті імені І.І. Мечникова.

У Законі України «Про вищу освіту» вища освіта визначається як рівень, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу з засвоєння змісту навчання, заснованого на загальній середній освіті, який завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками атестації.

При цьому зміст вищої освіти трактується як обумовлена метою і потребами суспільства система знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних і громадських якостей, які повинні бути сформовані в процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку суспільства, науки, техніки, технологій, культури та мистецтва.

Історична вища освіта є різновидом вищої освіти. Саме поняття «історична вища освіта» вживається в двох значеннях. У широкому сенсі це є синонім історичної та українознавчої підготовки як складової загальної гуманітарної підготовки, обов'язкової для всіх вищих навчальних закладів. У цьому сенсі передбачається розуміння сутності і процесу розвитку української і світової історії як творчості людей, розвиток соціальних, політичних систем і населення в цивілізаційному вимірі; вивчення історії розвитку українського народу, його культури, ментальних характеристик, усвідомлення місця українців серед інших народів і культур світу. У вузькому сенсі вища історична освіта – це підготовка фахівців-істориків у вищих навчальних закладах, заснована на використанні новітніх досягнень історичної науки; постійному підвищенні наукового і виховного рівня викладання; гуманістичної спрямованості історичної освіти, орієнтованості його на пріоритет загальнолюдських цінностей.

У своїй сукупності вища історична освіта покликана сприяти:

- розвитку національної свідомості та загальнолюдських ціннісних у майбутніх фахівців;

- вихованню патріотичних і морально-етичних переконань фахівця, причетності до тисячолітньої історії українського народу і культурно-цивілізаційних досягнень людства;

- прищеплення навичок наукового аналізу, спрямованих на забезпечення глибокого осмислення історичного розвитку людства;

- навчання практичних навичок роботи з історичними джерелами і науковою літературою;

- виробленню умінь застосовувати отримані знання з історії у повсякденній діяльності для орієнтації в суспільно-політичному житті, оцінки суспільних явищ і подій.

   Відповідно до Закону України «Про вищу освіту» освітньо-кваліфікаційний рівень магістра присуджується особам, які на основі отриманої раніше кваліфікації бакалавра або спеціаліста, пройшли додатковий курс навчання, здали спеціальні іспити і захистили магістерську роботу. При вивченні додаткових курсів магістранти повинні отримати поглиблені спеціальні знання та уміння інноваційного характеру, а також певний досвід їхнього застосування та продукування нового знання для вирішення професійних завдань і обов'язків у певній сфері науки і освіти.

Виходячи з цього, підготовка магістрантів-істориків припускає, з одного боку, оволодіння знаннями новітніх досягнень історичної науки і здійснення наукової діяльності в цій галузі; з іншого – оволодіння специфічними знаннями для здійснення педагогічної діяльності у вищих навчальних закладах, що відбувається завдяки вивченню спеціального курсу «Методика викладання історії та педагогіка у вищій школі».

За своїм змістом курс є логічним продовженням курсу «Педагогіка» та «Методика викладання історії в школі», що вивчається у рамках бакалаврату. Але, незважаючи на схожість назв навчальних курсів, їх структури і понятійного апарату, вони є принципово різними, що випливає з відмінності завдань курсів методичного навчання в загальноосвітній та вищій школі.

Відомий історик В. Ключевський так образно охарактеризував цю відмінність: «Учитель історії розповідає учням, що відбувалося; професор міркує зі студентами, що це минуле означає». Шкільна історія має справу вже з виваженим матеріалом, по якому в суспільстві досягнуто консенсусу і тільки в старших класах передбачає знайомство з різними поглядами вчених і політиків на історичні події, явища і процеси; оскільки основна маса учнів навчаючись в школі, озброюється знаннями, які стають основою їх історичної свідомості, більше до систематичного курсу історії не звертаючись, ці знання повинні бути міцними. Для цього в шкільному навчанні здійснюється вплив не тільки на пам'ять і інтелект учнів, а й їх емоційну сферу, щоб, з одного боку, надати додатковий поштовх для запам'ятовування фактів, а з іншого – викликати емоційне ставлення до досліджуваних подій.

Виходячи з цього, методика навчання історії в школі покликана озброїти вчителя вмінням викладати точно і послідовно історичні події, а також володіти мистецтвом узагальнень. «Для нього взагалі не є питанням, наскільки історія є наукою ..., – пише сучасний український історик Я. Грицак, – сумнівам і розгубленості не може бути місця на рівні викладання історії в школі». Шкільна історія повинна служити дидактичним цілям і голос вчителя повинен звучати впевнено; шкільна історія служить засобом привчання молодого покоління до історичної пам'яті народу; тому вона, з одного боку, більш консервативна, ніж наукова історія, і довше зберігає усталені погляди на ті чи інші події; з іншого боку – більш орієнтована на сьогодення, на пошук в минулому способів вирішення актуальних проблем, тому в ній яскравіші висвітлюються нові інтерпретації. Як наслідок, шкільна історія дуже часто поєднує в собі застарілі історичні концепції і нові оцінки окремих подій, явищ і процесів; оскільки шкільна історія безпосередньо пов'язана з історичною свідомістю, яка є складовою частиною політичної свідомості. Шкільна історична освіта більше, ніж історична наука і вища історична освіта, відчуває спроби впливу з боку різних політичних сил, які через зміни в програмах і підручниках намагаються інтерпретувати ті чи інші історичні події, подаючи у вигідному світлі певні партії та рухи, намагаючись тим самим підвищити рейтинги їх сучасним послідовникам.

Це відрізняє її від історії у вищій школі, де матеріал подається, враховуючи різні погляди на проблему і інтерпретації подій. Крім специфіки історичних знань, якими опановують студенти у ВНЗ, своєрідність методики навчання історії у вищій школі полягає в тому, що вона озброює молодих людей методами наукового пізнання (загальнонауковими, міждисциплінарними і специфічно історичними).

У вищій школі студенти на прикладах досліджень провідних істориків, знайомляться зі зразками застосування різних методів історичного пізнання на лекціях, семінарах і під час самостійної роботи, оволодівають навичками самостійного дослідження на практичних заняттях, при написанні рефератів, курсових і дипломних робіт, спеціальних практиках (археологічна, музейна, архівна, педагогічна).

Особливо важливе значення має оволодіння студентами власне історичними методами: хронологічним (вивчення подій в їх часовій послідовності), хронологічно-проблемним (виявлення ключових проблем в певні історичні проміжки часу), проблемно-хронологічним (дослідження проблеми від її витоків до рішення або сучасного стану), синхронним (вивчення історичних явищ, які паралельно існують в різних просторових межах в певний момент часу), діахронії (побудова в часі різних за своєю природою процесів), порівняльно-історичним (порівняння однотипних явищ в різні історичні проміжки часу), ретроспективним (вивчення історичного явища від його зрілих форм до витоків), актуалізаційним (прогнозування розвитку історичних подій за аналогією з ходом історичних подій в минулому тощо), в той час, як в середній школі вони знайомляться тільки з окремими прийомами, складовими згаданих вище методів.

 Проте у шкільні роки ця робота здійснюється в контексті розвитку історичного мислення і пов'язана з вирішенням пізнавальних завдань. Вона передбачає визначення причинно-наслідкових зв'язків; усвідомлення процесу історичного розвитку і його механізми; виявлення наступності між фактами; визначення тенденцій розвитку суспільного явища; виявлення ступеня прогресивності історичного явища, виявлення структури соціального об'єкту, визначення етапів і періодів розвитку явища, визначення типовості одиночного і масового явища тощо.

 У вищих навчальних закладах навчальний процес має свої форми організації. Очна (денна) форма навчання передбачає, як правило, навчання студента з відривом від виробництва і акцентом на аудиторні заняття в умовах безпосереднього контакту викладачів зі студентами. Перевага такої форми навчання полягає в максимальному обсязі навчально-виховних прийомів взаємодії учасників освітнього процесу, можливості використовувати всі види педагогічного контролю, в широкій показності групових методів навчання, в можливості дати максимальний обсяг змістовного матеріалу.

Заочна форма навчання – протилежна очної форма. Обсяг спілкування студентів і викладачів різко знижений, його домінують самостійні форми роботи, присутній переважно рубіжний і випускний контроль, обсяг матеріалу неминуче скорочений.

Дистанційне навчання – це форма, за якою діалог викладача зі студентом здійснюється за допомогою дистанційних платформ, електронної пошти, соціальних мереж.

Екстернат – повністю самостійна підготовка з присутністю тільки випускного контролю. До організаційних форм навчання, які одночасно є способами безперервного управління пізнавальною діяльністю студентів, відносяться:

1. Лекція.

2. Семінарські і практичні заняття.

3. Самостійна робота студентів.

4. Основи педагогічного контролю у вищій школі.

5. Педагогічне тестування як засіб підвищення якості контролю та оцінки ефективності навчального процесу

Враховуючі вагому частину на сучасному етапі самостійної роботи студентів, з’явилися нові підручники з історичних дисциплін, а також з педагогіки і методики викладання історії у вищій школі. Вони представлені у навчальній програмі, яка надається студентам з курсу, що вивчається. Незважаючи на велику кількість підручників і навчально-методичних посібників з історичних дисциплін, виданих останнім часом, проблема специфіки методики навчання історії в вузах залишається недостатньо вивченою. Розробленими є загальнодидактичні основи вищої школи (О. Алексюк, С. Вітвицька, В. Калузький, М. Євтух, В. Нагаєв та ін.), методики навчання в загальноосвітній школі (К. Баханов, Е. Вяземський, Л. Пометун, М. Короткова, О. Степанищев, Г. Фрейман та ін.) і відмінності наукового та навчального історичного пізнання (І. Гирич, Я. Грицак, Л. Зашкільняк, Н. Яковенко та ін.). З розвитком сеті Інтернет у розпорядженні студентів знаходяться статті і монографії з історичних дисциплін, а також і з педагогіки і методики викладання історії у вищій школі. Студенту треба тільки правильно збалансувати свій час і скористуватися усіма можливостями для оволодіння знаннями.

Таким чином, у ході реформування вищої освіти Україна приєдналася до Болонського процесу, прийняла Закон «Про вищу освіту», розробила нові освітні рівні, підходи і нове наповнення дисциплін, в тому числі історичних, реалізуючі на практиці положення Закону. Основні відмінності методики навчання історії у вищій школі знаходяться в площині специфіки історичного пізнання, особливостей завдань, покладених на навчання історії у вищій школі та арсеналу методів і прийомів історичного пізнання, які використовують в процесі навчання. Перспективи подальших пошуків у напрямку дослідження полягають в розробці конкретних аспектів методики навчання історії у вищій школі, у ефективній реалізації форм навчання.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Державна національна програма «Освіта». Україна XXI століття. - К.: Райдуга, 1994.
  1. 2.Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті / Міністерство освіти і науки України; Академія педагогічних наук України. – Київ, 2001.
  2. 5.Болонський процес в Україні // Проблеми освіти: Науковий збірник. – Київ, 2005. – Вип. 45-46. – Ч. 1-2.
  3. 6.Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник / Ред. В. Г. Кремень. – Тернопіль, 2004.
  4. 1.Концепція гуманістичної освіти України. – К. : Генеза, 1997.
  5. 6.Реєнт О. Криза сучасної історичної науки: методичний і джерелознавчий аспект // Історія України. – 1999. – № 13.
  6. 7.Яковенко Н. Вступ до історії / Н. Яковенко. – К. : Критика, 2007. Ясперс К. Духовная ситуация времени // Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М.: Политиздат, 1991. С. 288-419.
  7. 8. Stearns P.N., Seixas P., Wintburg S. Knowing, Neaching and Learning History. National and International Perspectives. – N.Y. – L., 2000.
  1. Закон України «Про вищу освіту». – К., 2014.
  2. Алексюк А. М. Педагогіка вищої освіти в Україні: історія, теорія: Підручник. — К.: Либідь, 1998.
  1. Грицак Я. Як викладати історію України після 1991 року / Я. Грицак // Українська історична дидактика. Міжнародний діалог (фахівці різних країн про сучасний український підручник з історії) : збірник наукових статей. – К. : Генеза, 2000.
  1. Кремень В.Г. Освіта і наука України: шляхи модернізації. – К.: Грамота, 2003.
  2. Нагаєв В.М. Методика викладання у вищій школі. Навчальний посібник. – К., 2007.
  3. Ортинський В.Л. Педагогіка вищої школи: навчальний посібник. – К., 2009.
  4. Педагогіка вищої школи / І.О. Бартенєва та інші. – К.: Знання, 2007.

 

15 квітня - Семінарське заняття (2 години)

 

Тема 3. Принципи, методи і засоби викладання історії у вищих навчальних закладах

 

  1. 1)Дидактичні принципи викладання історії у вищій школі.
  2. 2)Структура історичних знань студентів. Особистісно орієнтоване навчання історії у вищій школі.
  3. 3)Сутність і зміст методів навчання історії в університеті. Взаємозв'язок методів і рівнів засвоєння студентами змісту історичних курсів.
  4. 4)Класифікація традиційних методів навчання.
  5. 5)Сучасні методи оптимізації навчання історії у вищій школі. Інтерактивні методи навчання історії.
  6. 6)Дидактичні функції засобів навчання. Умови ефективного застосування засобів навчання у вищій школі.

Література

  1. 1.Бобров В. Я. Особливості розвитку вищої освіти в період глобалізації // Проблеми освіти: Науковий збірник. – Київ, 2008. – Вип. 54 (2).
  2. 2.Борисенко Л. Л. Технології оптимізації індивідуальних навчальних стилів студентів за умов інноваційної системи навчання у ВНЗ // Нові технології навчання: Науково-методичний збірник. – Київ, 2008. – Вип. 53.
  3. 3.Грицак Я. Як викладати історію України після 1991 року / Я. Грицак // Українська історична дидактика. Міжнародний діалог (фахівці різних країн про сучасний український підручник з історії) : збірник наукових статей. – К. : Генеза, 2000. – С. 66.
  4. 4.Згуровський М. З. Стан і завдання вищої освіти України в контексті Болонського процесу. – Київ, 2004.
  5. 5.Євтушевський В. А. Управління інноваційним розвитком у вищих навчальних закладах України // Проблеми освіти: Науковий збірник. – Київ, 2008. – Вип. 54.
  6. 6.Макаренко М. Б. Використання інноваційних технологій для підвищення мотивації навчальної діяльності студентів вищої школи // Нові технології навчання: Науково-методичний збірник. – Київ, 2008. – Вип. 53.
  7. 7.Онищенко І. Гуманітарна освіта в контексті Болонського процесу // Освіта. – 2004. – № 32.
  8. 8.Пометун О. І. Енциклопедія інтерактивного навчання. – Київ, 2007.
  9. 9.Попков В. А., Коржуев А. В. Дидактика высшей школы. – М.: Академия, 2008.
  10. 10.Радченко М. І. Специфіка інтерактивного зворотного зв’язку в навчальному процесі // Нові технології навчання: Науково-методичний збірник. – Київ, 2008. – Вип. 53.
  11. 11.Туркот Т. Педагогіка вищої школи. – Київ, 2011.